Україна: історичні та соціо-культурні виклики безпеці України

Partager l'article :

Article by Lesia Kotsur, Vitalii Kotsur

At the beginning of the 21st century, Ukraine faced new security challenges and threats. The “Hybrid War” launched by the Russian Federation against Ukraine has revealed a number of internal historical and cultural-spiritual contradictions in the middle of the state, which allow a new look at Ukrainian society.

One of the most important factors determining the state and nation-oriented direction of any society is historical memory. The other factor that negatively affects the development of the current Ukrainian society is the language policy of the state, since in Ukraine, until now, the linguistic issue, around which there are sharp disputes between representatives of different political circles, is not resolved. No less powerful conflict for the Ukrainians is the modern church policy. A new target for information and political speculation is the Ukrainian Army. The most powerful security challenge for Ukrainian society is the geopolitical vector of the state.

 

На початку XXI століття Україна в черговий раз зіштовхнулася з безпековими викликами й загрозами, основу яких складає гуманітарне підґрунтя. «Гібридна війна», яку розпочала РФ проти України актуалізувала ряд внутрішніх історичних та культурно-духовнихрозбіжностей у середині держави, які часто стають майданчиком для політичних спекуляцій та породжують напругу в суспільстві.

Так, одним із найважливіших факторів, який визначає державо- і націєтворчий напрямок будь-якого суспільства є історична пам’ять. Історична пам’ять – це один з головних компонентів формування української національної ідентичності [1]. Показово, але зовнішня загроза з боку РФ чітко підкреслила той факт, що українське суспільство має дві історичні пам’яті. З одного боку, ми маємо старше покоління українців, яке у своїй більшості, просякнуте радянською історичною пам’яттю, що з часом трансформувалася в проросійську, а з іншого – молоде покоління незалежної України, яке сформувалося вже на основі історичної пам’яті з віковою традицією, елементами української культури й національної ідеї. Найбільш гостро зіткнення історичних пам’ятей проявилося під час роботи Інституту національної пам’яті, пов’язаної з декомунізацією. Так, повернення в українське життя історичних назв, гасел, символів та ін.

спровокуваловиразний конфлікт у суспільстві: люди старшого покоління, не завжди розуміючи такі кроки держави, почали виступати з гострою критикою цих заходів, вважаючи, що вони не на часі; більшість свідомого українського населення, особливо молоді, підтримала таку політику, а значна частина громадян взагалі проявила апатію, до цих процесів. Усе це спричинило чималий рівень напруги в українському суспільстві навколо майбутнього держави та її подальшого функціонування.

Іншим фактором, який негативно впливає на розвиток нинішнього українського соціуму й посилює напругу є мова, яка постійно є об’єктом для політичних спекуляцій. Як відомо, починаючи з 1960-х рр. мовна політика Радянського союзу була спрямована на тотальне утвердження російської мови в усіх союзних республіках, зокрема й Україні. Задля утвердження російської мови активно використовувалася пропаганда, була налагоджена система винагород та привілеїв за використання російської мови в суспільному та побутовому житті українців. Проте найефективнішим механізмом виявилось закріплення російської мови на стереотипному рівні. Так, ще за часів Радянського союзу у свідомості значної частини українців міцно утвердилися чіткі ідеологічні установки, що «нема різниці, якою мовою розмовляти», «російська мова це модно й престижно», а «українською можуть розмовляти лише селюки». Таким чином, в українців сформувався комплекс мовної меншовартості, який знайшов відлуння і в незалежній Україні. Увесь час серед українського політикуму, особливо напередодні виборів, точилися гострі суперечки й спекуляції щодо статусу української та російської мови в Україні й це неабияк посилювало міжнаціональну напругу [5]; за сприяння РФ проводилася систематична русифікація українців, особливо у південно-східних, а також центральних її областях [3]. При цьому, будь-які спроби держави проводити власну політику на зміцнення української мови наштовхувалися на рішучий опір українських русофонів. Навіть більше, саме фактор мови став приводом для російської агресії в Україні. Так, скасування Верховною радою у січні 2014 р. мовного закону Колісніченка-Ківалова (який поставив українську мову на межу зникнення) призвела до того, що російська сторона почала у черговий раз звинувачувати українську державу в «утисках» російськомовних на території України й використала це як привід для вторгнення. Такі дії РФ свідчать про те, що проблема білінгвізму в Україні й надалі буде залишатись потужним конфліктогеном серед широких українських мас і безпосередньо впливати на національну безпеку держави, якщо вчасно не врегулювати це питання на користь української мови. Водночас українське суспільство врешті-решт має зрозуміти, що в будь-якій країні мовне питання – це питання національної безпеки. Показовим у цьому сенсі є те, що значна частина держав, особливо пострадянського простору, після російської агресії в Україні лише посилила мовну політику. А такі держави як РФ та Угорщина вважають мову ефективним інструментом здійснення як внутрішньої, так і зовнішньої політики [4; 2].

Не менш потужним викликом для українського суспільства є сучасна церковна політика, щодо надання Українській православній церкві Київського патріархату (УПЦ КП)томосу. Не без політичного впливу, серед населення активно поширюються думки,щотакі дії України можуть спровокувати міжнаціональну ворожнечу на релігійному підґрунті.Навіть більше,напруга навколо цієї проблеми може перерости у відкритий конфлікт, адже в умовах сьогодення дедалі помітнішими стають спекуляції навколо церковної політики України, особливо від представників Української православної церкви Московського патріархату (УПЦМП). Московська церква, яка в Україні має найбільшу кількість приходів, прагне переконати українців у тому, що лише УПЦМП є «канонічною церквою» і виступає проти надання УПЦ КП томосу. Проте як наголошують фахівці слово «канон» з грецької дослівно перекладається як палиця, переносне значення – твердо встановлене правило, нормай офіційна наука ним не користується. Більше того, якщо церква «канонічна», вона буде дійсно суворо виконувати церковні канони чого не робить у сучасному світі жодна церква [6]. Тому, питання канонічності будь-якої сучасної церкви є спірним і використовується переважно з метою спекуляцій. Водночас українці мають розуміти, щоУПЦ КП веде власну церковну політику щодо надання їй томосу. Вона по-іншому висвітлює дане питання використовуючи підхід церковного правонаступництва, яке має лише Київська, а не російська церква. Саме ці два підходи до розуміння сучасної церковної політики, гіпотетично, можна використати для подальшого розколу українського суспільства. Водночас нинішня політика Української церкви щодо надання їй томосу є актуальною, оскільки покликана запобігти: поширенню проросійських поглядів та російського впливу на Україну; витоку церковного капіталу до Кремля; зменшити напругу серед церковних діячів й парафіян та об’єднати українське суспільство навколо одного церковного осередку.

Новим об’єктом для інформаційних та політичних спекуляцій стає українська армія, особливо під час виборчих перегонів. Українське військо, яке систематично знищувалося останні двадцятьроків, завдяки українцям вдалося відродити за чотири роки. Більше того, на початковому етапі конфлікту з РФ саме українська армія, основу якої складали добровольці, стала предметом гордощів і відчуття безпеки для українців. Проте з часом, серед мас дедалі частіше можна почути критику в бік українських солдатів, яка породжує в суспільстві негативне ставлення до військових. Зокрема, часто лунають думки, що солдати «надмірно п’ють», що вони «мародери», «не ідейні», «псевдопатріоти» тощо. В цих умовах варто наголосити, що тема пияцтва в армії дуже суперечлива, адже цей фактор притаманний лише для невеликої кількості військових. Окрім того, перед тим як критикувати військових,українцям,слід вдаватися в питанняпро вірогідність інформації, яку люди отримують про них й піддавати її верифікації. Також не слід забувати, що сучасна українська армія – це армія, що воює, тому Україна має багато ветеранів, у яких значно порушена психіка через участь у бойових діях. Тож, якщо частина солдат й вдається до чарки, то на те є суттєві причини, над якими суспільство не хоче задумуватись.Окрім того, в Україні нема такої кількості фахівців психологів і психотерапевтів для роботи з військовими, які переживають посттравматичний синдром та й самі українці не мають традиції відвідувати психолога. Щодо інших відлунь критики, таких як: вони «мародери», то слід зазначити, що такі факти притаманні будь-якій армії, проте поодинокі такі випадки не повинні бути клеймом для усього війська, яке є головним гарантом безпеки для України. Погодитися можна лише з тим, що у війську з’являється дедалі більше «не ідейних» та «псевдопатріотів». Але й тут виникає питання: Чому вони не ідейні та псевдопатріоти? Мабуть, проблема полягає у вихованні та цінностях, які дитина має почерпнути у першу чергу в родинному середовищі й лише потім у садку, школі та інших закладах освіти. Водночас не слід забувати, що нова ідеологічна надбудова під назвою «Нова українська армія» викликала неабияку стурбованість у Кремлі, адже таким чином Україна зробила черговий крок у бік відходу від радянських і російських ідеологічних установок. Тому, критичні висловлювання, спрямовані на дискредитацію української армії нині недоречні, оскільки працюють лише на користь ворога і породжують нові суперечності в українському соціумі.

Проте найбільш потужним безпековим викликом для українського суспільства є геополітичний вектор держави. Так, упродовж усієї незалежності будь-який крок України у бік Заходу супроводжується суспільно-політичною кризою в державі й негативними наслідками. Подальше геополітичне віддалення України від РФ лише посилювало розкол серед українців. І проблема навіть не втім, що це наслідки боротьби двох цивілізацій за геополітичне панування в Україні, а в самих українцях, які просто не бажали й не бажають якісно розбудовувати власну державу. Як наслідок одна частина українського населення постійно прагнула до того щоб їх приєднали до РФ, а інша – виїхати за кордон, на добре облаштовану комфортну територію, яку власноруч, потом і кров’ю будували інші народи. І лише незначна частка хоче жити саме в Україні, але для цього необхідно по-справжньому любити цю державу, не «мріяти» про життя сусідів, змінювати себе і свій стиль життя, не розграбовувати й не торгувати Україною.

Отже, історичні, психологічні та соціокультурні чинники неабияк впливають на безпеку сучасної Українита про це слід пам’ятати не лише чиновникам, а й усім громадянам України, які вболівають за подальшу її долю.

Література

  1. ДвуреченськаО.С. Місцеісторичноїпам’яті у розвиткуУкраїни як суб’єктасучаснихміжнароднихвідносин / Журнал «POLITICALSCIENC»E, № 1 (105), січень 2014. С. 59-63 / Електронний ресурс – Режим доступу: file:///C:/Users/US/Downloads/Grani_2014_1_13.pdf (27.09.2018).
  2. Коцур В. Етнополітичніпроцеси в Україні 1990-х років: провісникигібридноївійни і геополітичнихзмін / Електронний ресурс – Режим доступу: http://molodyvcheny.in.ua/files/journal/2018/2/77.pdf (29.09.2018).
  3. Коцур Л. Мовний фактор та йоговплив на національнубезпекуУкраїни / Електронний ресурс – Режим доступу:http://176.105.99.186:8081/xmlui/bitstream/handle/8989898989/1904/%D0%9A%D0%BE%D1%86%D1%83%D1%80%20%D0%9B.%20%D0%9C.odt.pdf?sequence=7&isAllowed=y(28.09.2018).
  4. Коцур Л. ЕтнополітичнаспецифікадіяльностіРосійськоїФедерації на теренахУкраїни у 1990-х рр. / Електронний ресурс – Режим доступу: https://scholar.google.com.ua/citations?user=XzTrv0YAAAAJ&hl=ru (28.09.2018).
  5. ЧирваА.В. Мова як чинникдержавотворення / Електронний ресурс – Режим доступу:http://www.info-library.com.ua/books-text-10518.html(27.09.2018).
  6. Щотакеканонічнаабонеканонічнацерква? / Електронний ресурс – Режим доступу:https://bitvazaurozay.livejournal.com/14766.html(21.09.2018).

 

 

Partager l'article :
A propos de Lesya Kotsur5 Articles
Кандидат історичних наук, викладачCandidate en sciences historiques, maître de conférences

Soyez le premier à commenter

Laissez un commentaire